| Навіяне "Реквіємом" Моцарта |
[06 Dec 2009|02:42pm] |
| [ |
music |
| |
Реквієм Моцарта |
] |
Ніколи не думав, що насмілюсь колись написати ці рядки. Завжди тримав такі глибоко інтимні речі в собі. Я не намагаюся знайти однодумців чи співчуваючих, тому що твердо знаю -- в кожному з нас\вас, тих хто колись задумувався над цим або навіть не замислювався свідомо, живе червак такого ж сумніву і такої самої розпуки. Такий же ж як і в мені чи навіть більший, це не суть важливо. Підсвідомим лейтмотивом нашого буття завжди було бажання самореалізації, і завжди нас\вас роздирав сумнів доцільності, питомої ваги, ККД існування в цьому світі. Не лукавлячи, будь-хто в кожен окремо взятий момент життя, якщо взагалі момент можна виокремити з суцільного потоку, сумнівався в цінності своєї особи загалом для світу і для конкретно взятого моменту. Сумнівався як біблійний Яків (Богоборець -- зі староєврейської). Кожен сперечався зі своїм власним Богом-Творцем, шукав і не знаходив мотиву творення. І в той же час продовжував творити: свою долю, долю інших і світ загалом. А найважливішим питанням залишалось доцільність творіння, і відповідно самого буття як такого. Всередині постійно шкрябалось порівняння з кимось більш талановитим. Внутрішні Моцарт і Сальєрі не давали вільно дихати. Сальєрі постійно душив бажання бути деміургом через свою посередність у порівнянні з Моцартом. А ну ж якщо моє творіння буде черговою калькою, тінню або імітацією чогось більш вдало створеного Генієм. В постпостмодерному світі це особливо важко сприймається, бо логічний колапс вторинності переслідує будь-якого сучасного деміурга. А творити заради процесу творення не кожен осмілиться. Тому й переживаємо кожен свій апокаліпсис: цінностей, доцільності і мотивацій. Так і живемо у постійному бажанні і сумніві, намагаючись написати свою лакрімозу ще задовго до кінця аби хоч якось убезпечити собі місце у сонмі богів. До остатку не вірячи у безсмертя, не бачачи світла ні в кінці тунелю, ні що найгірше, взагалі його не бачачи. Головна біда мого покоління в тому, що ми не віримо в посмертя через те що не віримо в життя. Єдина невідворотня річ, об’єкт нашої віри -- смерть. А смерть передбачає собою кінець буття, неможливість подальшого самовираження. Ці танатологічні рефлексії остаточно перемогли в сучасній людині Ероса, того рушійного двигуна Середньовіччя, який не давав людині померти безповоротно. Який витягав з дев’ятого кола пекла і давав надію на Рай. Карнавал мутував у некромантію. Акценти зараз розтавлені не на його творчому началі а на побічній копрофілії. Пєлєвін очевидно навіть не сподівався, що його постфрейдистський орально-анальний вау-фактор стане альфою і омегою сучасного світовідчування. Що з’їдене, те мусить бути висране -- такий закон фізіології, але те що зараз відбувається діаметрально протилежне: те що висране -- мусить бути з’їдене. Найцікавіше, якщо далі підігрувати цій аналогії, це те, що навіть при найбільшому бажання виростити квіти на пустирі у нас немає перегною для їх росту. Весь перегній споживається нами самими. Як на мене це -- цивілізаційний колапс. Ніцшеанський бог помер не лише в філософських концепціях, він помер в нашому преапокаліптичному світогляді. Ми чекаємо смерті не як переходу в "світ кращий, світ інший, світ радісний", а як логічного закінчення буття. Відхід у небуття перестав бути мостом і перетворився на тупик. Dead end -- квінтесенція нашого буття. Ворота раю закрилися на переоблік. Святий Петро пішов на базу, на вічний обід від нині і до кінця часів. Фраза "Пива нема, буду за півгодини" повторюється циклічно до безкінечності. Цю табличку бачать всі страждущі і голодні і найгірше те, що вони реально повірили в те, що "пива не буде", повернулися сракою до едемського саду і парадокс в тому , що ця срака не здатна вже навіть підживити грунт для дерева Буття, тому що все висране (див. вище) мусить бути тут же ж з’їдене. Світ копрофілів приречений на голодну смерть, бо рано чи пізно не буде чим срати. Голодні роти проситимуть гівна, але змучена срака не матиме з чого його продукувати. Не знаю як ви, але я вже наївся по самі гланди. Гівно лізе вже вухами, його сморід перебиває всі інші життєво необхідні запахи. Далі все дуже легко прогнозується. Ніс зігниє як у старого сифілітика, і та хвилина, коли він відпаде, буде точкою неповернення, неповернення в світ "світ кращий, світ інший, світ радісний". Друзі, ми просрали Рай. Він десь тут, поряд, але ми не можемо вже відчути запах квітів дерева пізнання добра і зла, тому як брейгелівські сліпі ходимо довкола нього і рано чи пізно впадемо у прірву. Ми самі собі побудували Пекло і крутимось на конвеєрній стрічці по колу. Скептично себе запитую: "І що ти порадиш, який вихід з цього всього? Нахуя це все написано?" Не знаю. Єдине що приходить в голову це олдівське "Покайтесь, блядь!" Очевидно іншого не дано. Я хочу помилятись, всіма фібрами своєї змученої душі і прошу вас, друзі мої, переконайте мене в тому, що я не правий.
|
|
| В очікуванні Свят |
[18 Nov 2009|02:45pm] |
|
Замовив квитки в Україну. Якщо щось несподіване не відбудеться, то буду в Києві з 26 грудня орієнтовно до Нового Року (+\- 2 дні). Далі на пару днів до Львова і до Косова на Різдво. Потім знову буду у Львові. Назад лечу в день виборів Президента. Буду дуже радий зустрітися з усіма хто буде радий зустрітися зі мною:). Подарунки, сувеніри та контрабанду можна замовляти тут:))
|
|
| Contra |
[11 Nov 2009|11:52pm] |
|
Сьогодні 11-го/11-го виповнюється рівно 3 роки моєї свободи від телевізора, якого я безжалісно виставив в холодну листопадову ніч на мокре узбіччя дороги. Я не розбивав його, не копав і не жбурляв, ні, цим би я показав йому свою слабкість. Просто чемно вимкнув з мережі і обережно виніс надвір. Мені тоді його навіть дещо стало жаль -- мокрого, блискучого -- дощові краплі стікали по моніторові як сльози, сльози злості і невіри в те, що я обійдусь, протримаюсь, а на його місце не прийде черговий зомбатор, бо ім"я їм легіон. Однак, ось уже більше 1000 днів я не бачив свого телевізора. Цікаво, яка доля спіткала цього електронного демона. Забрали сміттярі і він приєднався до мільйонів таких самих нікому непотрібних фетишів? А може його уподобав місцевий реднек, що за будь-якої погоди щоранку проходить зі спиздженим у Волмарті візком по незмінному маршруту і шукає тільки лише йому відомі скарби? В будь-якому разі, до того часу, поки покинутий телевізор не шле мені листівок, де він на фоні Кремля, Тадж-Махала та інших архітектурних пам"яток, хвилюватися нема про що. Чи як ви гадаєте?:)
|
|
|
[18 Oct 2009|03:39pm] |
|
Очевидно самогубство мені не загрожує:)) Завжди, коли приходять до голови суїцидальні думки, я згадую відповідь свого хорошого товариша Тараса Кудіна на питання, чому він не спить до ранку на будь-яких п"янках: А ну ж я прогавлю найцікавіше?:)))
|
|
| Дивина... |
[24 Aug 2009|01:20pm] |
|
Сьогодні під ранок наснилося, що я п"ю горілку з російським президентом в якійсь гуцульській колибі. Виявляється, він абсолютно адекватний і нормальний мужик:)) Принаймні у моєму сні.
|
|
| 60 тижнів жж-воздєржанія!!!! А вам слабо? |
[20 Aug 2008|01:41pm] |
Пише лічильник, що саме стільки я не писав до свого блогу. Вирішив припинити сесе безобразіє...
Сьогодні мені стукноло 28 і я почав свій новий рік з того, що випив з величезним задоволенням велику склянку холодного молока. Подія здавалося б абсолютно тривіальна, але справа в тому, що я люто НЕНАВИДІВ молоко останні 20 років і вживав його лише як сметану до борщу чи вершки до кави. І тут раптом я зрозумів, що моя нелюбов до молока минула безслідно. Я спробував випити ще одну склянку і це мені вдалося без жодної відрази, а навпаки -- відчуття можна порівняти з другою пляшкою пива, одразу після першої в літню спеку.
Так от, питання: А у вас часто відбувається зміна смаків?
|
|
|
[12 Jun 2007|03:26am] |
Я дуже рідко останнім часом пишу в ЖЖ... встидно напевно... перед вами, друзі і перед собою... я маю багато про що розповісти, але, нажаль, не хочу про це писати... принаймні зараз... принаймні тут... так що вибачайте за те, що читаю ваші послання і не даю нічого взамін... така вже полоса в моєму житті.
Насправді ви мені дуже доргі і близькі... це єдине, що хочеться зараз сказати ... за допомогою лінійного тексту... Але це не стосується варіанту "папіздєть":))) За сим, запрошую всіх охочих до П"ЯНКИ В П"ЯТНИЦЮ. П"янка буде відбуватися в помешканні ERTa. В режимі відеоконференції:)) Буду дуже радий вас там бачити. Всі деталі -- в коментах.
Щиро ваш
Гуцул Ібрагім
|
|
| Прислане знайомим піар технологом |
[06 Mar 2006|03:04pm] |
Якщо справжній ти є псих – голосуєш проти всіх
Як з дитинства ти мудак – голосуєш ти за „ТАК”
Якщо штопаєш гандони – голосуй за „Регіони”
Якщо звик ти до гімна – голосуй за Литвина
Якщо маєш в сраці гулю – голосуй тоді за Юлю
Якщо задниця широка – голосуй за Тягнибока
Якщо баба твоя блять – твій вибір „ЕКО+25%”
Якщо в носі маєш кози – голосуєш за Мороза
Якщо в сраці маєш глистів – голосуй за комуністів
Якщо п’єш ти з унітазу – вибір твій Юрко Кармазін
Якщо роги як в бичка – голосуєш за Кличка
Якщо миєш ти параші – голосуй за блок Наташі
А як класний ти чувак – голосуй за блок „Не ТАК!”
|
|
|
[19 Feb 2005|12:36pm] |
А давайте створимо якусь закриту спільноту... Га?
|
|
|
[17 Feb 2005|10:09am] |
| [ |
mood |
| |
бодун розумний |
] |
Слухайте панове, а вам не здається, що ми з вами рафіновані вуаяристи і ексгібіціоністи? Га?
|
|
| Дідова Субота |
[05 Jan 2005|03:16pm] |
| [ |
mood |
| |
коли болять зуби |
] |
| [ |
music |
| |
шум редакції новин на ТБ |
] |
Вже сім років на початку літа тебе починали боліти зуби. Ти витягав з-під ліжка потріскану прабабусину скриню і шукав серед купи старих фотокарток, напівзітлілого одягу торбинку з чудодійними травами. Ти витягав на світ Божий порох чебрецю і м’яти, чистотілу і крокусу, листя подорожників і ще безлічі інших перетертих суцвіть і стебел. Та вся мішанина була настільки сухою, що вилася по кімнаті немов повітря, проникаючи в найглухіші закапелки. Ти глибоко вдихав у себе цю рослинну амброзію і пчихав так, що аж починало курвити, проте знав, що ці трави ще пам’ятають руки тих людей, які дали тобі найкращі гени. Коли останнє проміння сонця чіплялося за листя груші ти, брате, з трепетом виносив пожовклу торбу на ганок, і струшуючи з ослона листя забивав своїм зіллям файку. Зло тішився, уявляючи як з першими клубами густого диму, у страшних корчах почне битися нервова павутина твоїх зубів. І ти вдихав, запускав у свої капіляри спопеліле тіло рослинного спрута. Сонце котилося чимдалі донизу, у твоїх легенях цілющим дзвоном бовталися звіробій і кропива, кора дуба і його листя. З сусідської мансарди виглядала неголена пика, по вулиці біг мокрий собака, а по шибці тихенько стукала твоя молодша сестричка. А ти ворушив пальцями теплий порох трав, презирливо спльовував на підлогу і думаючи про неперервність поколінь, дякував небіжці прабабусі. Біль минав. Коли приходила Дідова Субота і люди з серпами і сапками поспішали на захований у густій траві цвинтар, ти збирав квіти і трави, сушив корінці і йшов до проваленої у землю могилки. Йшов сам уночі, орієнтуючись по запалених на гробах свічках, як по звіздах, з тим самим жовтим мішечком за плечима і з домашнім мідним жертовником та кадилом в руках. Могила прабабці була ніби чорною діркою всередині концентричних вогняних кіл. Сьогодні вночі вона стане надновою... В голову вдарив дух ладану з кадила, а сушені трави допомагали горіти серцеві чорної курки...
... Отямився ти в корчах сільської річки, лежачи скручений, як змій Кундаліні і кусаючи себе за коліно. Сонце – в зеніті. Ти розімнув закоценіле тіло і побрів додому. Коли зайшов у сіни -- широко посміхнувся. Скриня щезла.
Потім люди ще довго пліткували селом про те, чому цвинтар кожен рік на Дідову Суботу заростає трояндами, а в ріці, що тече біля нього, знову з′явилася риба і почали голосно сміятися русалки.
© Гуцул Ібрагім
© Степан Грицюк
|
|
| navigation |
| [ |
viewing |
| |
most recent entries |
] |
|
|
|
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
hucul_ibrahim's journal